За що ми любимо своїх чотириногих вихованців?

За що ми любимо своїх чотириногих вихованців?

У будинку тихо. Тільки чутно, як мірно цокають ходики в прохідній кімнаті, з якої можна вийти в сіни або потрапити як в маленький закут кухні, так і до великої кімнати зали. Годинник — красивий. Дерев'яний, покритий темним матовим лаком будиночок з віконцем. З нього час від часу вискакує голосиста зозуля. Вона знає, який зараз година. І говорить про це все. Щоб вони теж знали. І мені сказала. Тільки я доки не умію рахувати.

А тітки немає. Вона до Нічки пішла. Тій теж одній в хліву нудно. Правда, уранці, після сніданку, ми ходили до неї, щоб почастувати шматком чорного окрайця, який тітка заздалегідь, ще в хаті, посолила великою сірою сіллю:


 — На. На, Ноча, поснідай!

Вона зраділа. Потягнулася до нас із стійла своєю великою чорною мордою з примітною, від рогу до рогу, білою відмітиною на лобі. Почала дихати шумно, уважно поглядаючи темними очима то на тітку, то на мене. Замукала неголосно і нестрашно. Питально:

 — Му-уу. З чим пришли? Принесли що смачненьке?


 — А як же! Ось.

І окраєць їй ближче, до носа, що волого поблискує в напівтемряві хліва, який тут же заходив, засовував ніздрями, почав дихати недовірливо:

 — Точно? А що?

 — Точно-точно. Горбушечка з сіллю. На.

Вже і сама зрозуміла, що не обманюють. Принесли вкуснятинки. Нагнувши шию і трохи задерши голову вгору, розкрила рот і обережно м'якими, теплими губами — а-ам. І — як не було того окрайця в руці. А потім ще, збираючи залишки крихт і крупинок солі, мокрою, шорсткою і трішки липкою мовою по долоньці — шорк, шорк.


Нічці там теж одній нудно. Правда, влітку поряд з нею, тільки в іншій, низенькій загородці, досить похрюкував цікавий Яшка, що вічно просовує в яку шпарку свій рухливий п'ятачок:

 — Хто там? Що? Принесли поїсти?

І, якщо переконувався в тому, що так — принесли, починав, радісно повискуючи, метушливо носитися по усій загородці, плямкаючи копитцями по рідкому місиву під ногами, розбризкуючи його в різні боки і перевертаючи коритце для корму.

Ненажера. Просто ненажера. Скільки не накладе йому тітка, акуратно піднявши перевернуте коритце і поставивши його на місце, усе Яшке мало. Проковтне швиденько і знову повискує:

 — Ще хочу!


Звичайно, так є. Мордою ялозить по коритцю, туди-сюди, так, що половина пійла точно випліскується на підлогу. А то ще залізе у свою "тарілку" з ногами, та і переверне її з усім тим, що там ще залишилося. А плямкає. Плямкає як! Мене б бабуся вже давно з-за столу вигнала.

Розбалувала. Розбалувала його тітка. Ось він і втік в ліс за селом. Це батько сказав. Він у дядька дізнався. Тітка-то мовчить, як я за Яшку запитав. Образливо їй, напевно. Вона його любила. А він.

Поганий. Поганий цей Яшка, він адже домашня тварина. У лісі — вовки. Я і те знаю. И. Що там в лісі зараз? Сніг. Сніг! Ні трави. Ні малина. Ні грибів. Ні горіхів.

Сніг. А він — холодний і несмачний. Навіть синиці, що прилітали учора клюнути шматочок сала, що батько нанизав на голу, без листя і яблук, гілочку ранетки. Навіть синиці! І ті це знають. А Яшка. Поганий! За що його тільки тітка. Ні, звичайно, менше, ніж мене або Кольку, але ж любила! За що?!

До речі, а що синиці? Може, і сьогодні прилетіли?



Надрукувати