Що робити, якщо залишаєшся у будинку один?

Що робити, якщо залишаєшся у будинку один?

Спогади про дитинство, село і зимовий час.

Ні, сьогодні — ні синиць, ні горобців. Порожньо. Тільки гілки ранетки, трохи колишимие вітром, зрідка постукують у вікно. "Тук-тук". Даремно стукаються. Не відкрити віконце, як влітку. Тоді воно — одне було. Тепер не лише перше віконце закрите, але і відразу ж за ним друге стоїть. Яке взагалі не відкривається.

Зараз — взимку — зовсім не так, як влітку. Ні зеленого листя на гілках, ні маленьких жовтеньких яблучок з червоно-рожевим боком. Правда, з ними-то якраз все зрозуміло. З ранеток тітка зварила варення. Яке — в льосі. Учора звідти принесли не лише сало, але і варення. Світло-коричневе. Прозоре. Дуже схоже на мед. Таке ж густе і тягуче. Але смачніше.

Його добре з чаєм. Як учора увечері. І сьогодні теж будемо. Ще і з сушками. Учора батько сказав, що привезе їх з міста.

Ну, де ж вони? Ще вночі, коли було темно і я спав, вони з дядьком поїхали. Досі немає. І тітка від Нічки ніяк не йде. Пограти, чи що?

Іграшки, правда, усі у бабусі залишилися. Тут немає. Цікаво, а як Колька грався, коли маленьким був? Невже все-все поразломал? Навіть кубики?!

Чи, коли виріс, їх узяли і викинули? Може, не все? Щось обов'язково повинно було куди завалитися. І залишитися. Правда, під ліжком в спальні я вже подивився. Немає нічого. Може, в комірці? Потрібно буде потім напроситися з тіткою, коли вона туди піде за борошном.


А доки можна і так. Учора батько дав декілька картоплі. А тітка — гудзиків. Мно-ого. І різних.

Ось ця картопля. У неї виступ, як у паровоза, на якому ми їхали до бабусі. І сама вона велика. Більше за усіх інших. Ось і буде паровозом.

 — Ту-ту-уу! Чуф-чуф, чуф-чуф. Потяг вирушає. Пасажири, займіть свої місця!

Інша картопля — вагони. Їх — друг за дружкою. А пасажирами — гудзики.

 — Займайте свої місця. Покваптеся, покваптеся!

Ни-как. Ніяк вони не хочуть займати місця на похилих боках картоплі! Одну покладеш, тільки другу починаєш пристроювати, як тут же обоє звалюються на підлогу і "виходять з вагону".

Так. Потрібно розрізати картоплю. І "саджати пасажирів" на рівний майданчик зрізу. Де у тітки має бути ніж? На кухні. Зараз, зараз.

 — И-и-иг-го-го.


Це — з вулиці. І тут же, з сажалки — заливчастий, гучний гавкіт Пиратки.

О, конячка? Звідки?! І, забувши про картоплю, гудзики, вагони і пасажирів — до вікна.

За голими гілками ранетки і темними смужками паркану білий, трохи підфарбований в рожеве променями сонця, що заходить, плавно засніжений схил, що йде вниз. Зазвичай на нім тихо і пустинно. Рідко-рідко хто пробіжить по розчищеній стежині з коромислом до колодязного зрубу, що на самому дні що закінчується у дядькиного будинку улоговини. І знову — тихо і пустинно.

А тут. Конячка. Що майже уткнулася у бічну стінку паркану мордою, що покрита легким білим нальотом інею. У нім же її груди і боки, які, як повітряна кулька, то надуваються, то знову обпадають. Щоб через яку мить надутися знову. Тільки у накинутого на спину килимка — яскрава коричнева вовняна пляма. З кінських ніздрів при кожному видиху вириваються білі, такі, що згинаються і швидко йдуть вгору хвилясті фонтанчики пари. И. Незнайомий мужик прив'язує віжки до паркану. Трохи ззаду коня — батько з дядьком, що дістають з укладеної в сани соломи щось довге, загорнуте в мішки.

Ур-ра-аа! Сушки привезли! Багато сушок.

Бігом, бігом. Ну, де ж ці прокляті валянки?!

* * *

— Куди? Куди вискочив роздягненим? А ну марш у будинок!

Це вже тітка, що прибігла на піднятий Пираткой шум. Який будинок, коли геть і батько. Утягує в двір через притримувані чужим мужиком двері щось довге і, судячи, по його напруженому і почервонілому обличчю, важке.

 — Зустрічай, хазяйка! Дивися, що привезли.

 — Давай, давай, Лель. У будинок. Там подивимося. Та швидше, не студи хату.


 — Не закривай двері. Протопимо потім. Там ще Михей таку ж дурну тягне. І ще одна. У санях. Давай, розгортай доки. А я Михею підсоблю. А то йому, з його ногою, — важко.

 — Ой, так ви що — три купили? А гроші де узяли?

 — Потім, потім, Оля.

І ми залишаємося з тіткою удвох. Ненадовго. Не встигла вона розплутати мотузок і зняти мішок з того, першого, що заніс і кинув прямо на пів прохідної кімнати батько, як у будинок ввалюються, з таким же великим і довгим, батько з дядьком і майже відразу ж за ними — чужий мужик. У якого, звисаючи з плеча, — таке саме ж. Загорнуте в мішковину. Велике і довге. Не дуже схоже на сушки.

— Ой, — це вже тітка, питально поглядаючи на батька з дядьком. — Михей, а як ви три килими купили? Ніби говорили, що по ветеранському посвідченню по два даватимуть.

— Оль. Ми і самі так думали. А в магазині сказали, що інвалідам ще один плюсом йде. Ну, ми з Михеєм і прикинули. Коли ще така можливість буде? А тут. Ну, і узяли все, що давали.

— А гроші? У вас же тільки на два з собою було?

— А мій відпускний акредитив?

— Зняв?

— А то! Раз пішла така п'янка. Спасибі, Рундуку, ми швидко в Ощадкасу. Там заповнили усі, як годиться. Вони перевірили. Почекати довелося. Ні, якщо б не Рундука, точно — не встигли б. Туди. Сюди. Знову туди. І вантажили. Не у магазині — із складу. У магазині тільки накладні на Михея виписали. Продавщиця теж — та-акая копуха. Покупців — нікого немає, а ми дуже довго чекали ті накладні.


Ого. Це що таке? З-під мішковини показався кут чогось зеленого, на дотик м'якого і пухнастого, але холодного з морозу.

— Розгортай, розгортай, Оля. Бачиш, цей, посвітліше, — на стіну. А два інших ми спеціально потемніше вибирали. Щоб на підлогу.

— На яку підлогу? Щоб потім брудними чобітьми по ньому?

— Навіщо чобітьми? Ти що, по залу в них ходиш?

— Гаразд. Залу. Один. А інший?

Але тут вже втручається в розмову дядько:

— Другий Олексій з собою візьме. Його ж гроші.

— А-аа.

Ну, скільки можна розмовляти?! І нетерпляче смикаючи батька за рукав кожуха:

— Па. А сушки ти привіз?


— Які сушки?

— Ну, звичайні. Маленькі, кругленькі такі. Ти ж обіцяв. Учора. Увечері. Коли чай з варенням пили.

— Ч-че-оорт!

— Забув?

І тут несподівано в розмову вступає чужий, незнайомий мужик, що зайшов в хату разом з батьком і дядьком:

— Не переживай, малою. Поки батько з дядьком в Ощадкасі були, я дечого купив своїм. І сушок, і подушечок. Із запасом. Коли ще в місто виберешся. Так що і на твою частку повинно вистачити. У санях все лежить. Щас, принесу, відсиплемо манехо. Та по чайковскому! Як, Оль? А то на вулиці морозець, того. Добре притоплює!

Але його, що вже обернувся до дверей, гальмує батько:

— Почекай, Скриня, не метушися. Зараз разом підемо. Допоможу тобі Гнедка розпрягти. Що йому на вулиці мерзнути? Ти з нами цілий день. І на морозі. Для сугреву. По граммульке. Оль. Могарич-то де? На обнову, як-не-як, крапнути б потрібно.

— Ой, та все готово. Щас я. Картошечку гарячу з печі. Сала.

— А борщеца немає?


— Та як ні? Стомлював вже увесь. Настояний, як ти любиш. Щас, тільки за сметанкою в льох збігаю.

— Від. Це — інша справа! Ну, що, Скриня, пішли? Розпряжемо Гнедка, поставимо в хлів. Свояк покаже, куди. А трохи холонутиме він, тоді і напоїмо. Поки ви з Михеєм в хліву, я до колодязя збігаю. Відра на плиту поставимо, щоб вода зігрілася. Оль, ти плиту вдень протоплювала?.


Надрукувати  

Схожі матеріали