Чи збуваються прикмети? До дня прикордонника

Чи збуваються прикмети? До дня прикордонника

28 травня 1918 року спеціальним декретом Ради народних комісарів РРФСР була заснована Погранична охорона молодої країни Рад. З тих самих пір 28 травня — святий день для усіх, хто колись стояв на варті рубежів Союзу РСР.

І не важливо, де проходила та межа: в суворих арктичних краях радянського Заполяр'я або в спекотливих пісках Каракумів. Тим, хто колись носив в якості статутного головного убору "зелені кашкети", так само як і тим, хто носить їх сьогодні, в день 100-річчя свята пограничних військ, присвячується цей матеріал.

Мене навіть місцеві в піонертаборі не били. А що? Плаваю я не гірше їх. Пірнаю краще за багатьох. Ципки на ногах до кінця зміни такі самі, як і у усього місцевого натовпу. А вудки і яблука в колгоспному саду мене в ті часи цікавили значно більше, чим їх дівчатка.

Навіть місцеві в піонертаборах. Що вже там говорити про різні мікрорайони рідного міста? Та де хочеш і коли тобі надумається сновигати можна. Головне — не випендриваться сильно. І зі своїм статутом в їх монастир не залазить. Але і очі опускати, якщо яка зухвала пика в них не блимаючи втупилася, не варто. Ріпа, вона у кожного своя, рідна, не дядько. І хто кому начистить її до фингального неподобства, на самому початку знайомства хто скаже?

Цикнув слиною, що набігла, крізь зуби, та поцікавився спокійний, де б тут у них краще п'ятак на грузило розкотити. І буде тобі щастя. Спершу, звичайно, познущаються над твоєю наївністю. Але до вечора. До вечора на усіх твоїх вудках будуть самі кращі грузила. Свинцеві кульки дробу, без особливого попиту запозичені новими приятелями у особисто тобі не знайомих, але явно чиїхсь батьків-мисливців. А через тиждень знатимеш усі самі класні засидження на кілометр вгору і на таку ж відстань вниз за течією.

Від тебе і вимагається-то. Не жидиться. Перш ніж уранці тихенько вибиратися з будинку, спочатку на кухню. Цибулину, пару картоплин і жменю пшона на майбутню юшку. Сіль? Сіль теж не забути відсипати в порожню сірникову коробку або, у найгіршому разі, в згорнутий з газети невеликий кульок. І тільки потім — в сарайку. За вудками.

І буде тобі щастя. Велике і світле. Тільки до сусіда через плече не заглядай. У нього таке саме ж. Не більше і не світліше за твоє. Просто він не любить, коли хтось на його щасті задивляється. Хто знає, може, у тебе око чорне?


Все. Прості, елементарні правила. Не порушуй їх. І вони спрацюють. Обов'язково спрацюють. Де б і з ким би ти не був.

Ось і в армії вони мене не підвели. Нас же — практично усю учебку, поголовно — в Афганістан перекинули. Навантажили 150 харь в Читі на транспортний Ан-22 — Антей, вісім годин літу, і замість занесених огроменними заметами майже по самі верхівки вічнозелених модрин Забайкалля — чиста посадочна смуга Термезского аеродрому. Вилазь, приїхали. Вивантажуй своє барахло.

А його у нас з собою. Не-ме-ря-но. Три комплекти форми у кожного — само собою. Гордість будь-якого бійця — тільник.

Одне шкода. Смужки на нім. чорні. Морські. Із зеленою фарбою, чи що, в країні напряженка? Ну, чому відразу в нормальний колір не пофарбувати? Он, у десантури, так смужки — блакитні. Відразу видно — не аби хто там перед тобою. Війська Дядька Васи. Маргелова. А чим вони краще нас? Та нічим. Нічим! А тільники їм — будь ласка. Ось би і нам — з рідними, зеленими смужками. Знай, мовляв, наших! Прикордонники йдуть.

Звичайно, тільник, бере до нього — місця майже не займають і важать трохи. Але ж до них доважком ще все те, без чого, на думку вищого командування, бійцеві — ніяк. Кальсони, светр з верблюжої шерсті. Така ж шапочка в комплекті з ними. Матрац, тапочки. Навіть. кеди. Ось бачив хто в армії кеди? Я — теж. Але в отриманні розписався. І, швидше за все, вони були. Десь там, в речових мішках, торбинках, рюкзаках. Які — на собі. Носильників, вантажників бійцеві по штату не належить, та і по околицях якось не спостерігається.

Кран-балка, правда, усередині залізного черева транспортника була. Якщо вірити тому, що на ній написане, — солідній вантажопідйомності: 13 тонн. Та тільки хто ж нам дозволить її раскурочить? Все на собі, самому. Дотягни, навантаж, вивантаж.

Поки вивантажиш — до самих боягузів змокнеш. Та і після забайкальських морозів те, чим нас Термез зустрів. Та курорт просто! На півдні прилетіли.

— Роздягайся, хлопчаки. Загорати будемо. Хто в географії сильний? Тут, говорять, на південь від Сочі. Ось тільки моря немає. Жалко.


— Жалко, воно, боєць, у бджілки. А вам вишикуватися в шеренгу по два і геть туди. Бачиш, коробка КПП? І ворота поруч. Бачиш?! Тоді — що стоїмо? За мною, хлопчики.

Ось так і зустріли нас. Щоб вже наступним днем увіткнути в чергову колону, що йде за річку з вантажем зерна і боєприпасів.

* * *

З кабіни, завдяки включеному на усю потужність приймачу, було чутно, як Пугачова дивується з приводу того, що "старовинний годинник ще йде". Ні, ну, потрібно ж, засранци які. Йдуть все-таки!

Це була остання пісня. Якою з усіма нами прощався Союз, надовго залишаючись десь там. За спиною.

А коли в'їхали на Хайратонский міст, раптом несподівано пішов зовсім не зимовий, дрібний, сумний дощик. І хтось, подивившись на шкуру брезентового тенту, що покривається темними плямочками, що розпливаються, раптом неголосно сказав:

— Це на щастя. Хлопчаки, дощ — це на щастя! Нехай вони там хоч обсерутся все. Ми повернемося. Ми усі обов'язково повернемося!


Надрукувати  

Схожі матеріали