Чи варто робити добро? Трохи про життєві принципи старої Шапокляк

Чи варто робити добро? Трохи про життєві принципи старої Шапокляк

Добро, добро. Який тільки розумник вигадав, що його, добро це, обов'язково робити треба?! Типу нести в люди. Світло і добро. Щоб їм від цього легше було.

Фигня усе це. На пісній олії. Чи на вершковому. Кому яке більше подобається. Хохли, говорять, сало віддають перевазі. Для них тоді усе це "добро в люди" — фигня на салі. А на того, хто мені скаже, що не так усе це, я подивлюся пильно. Щоб упевнитися — він як, взагалі? Ну, нормальний, в сенсі? Міркує, що говорить-то?!


Я особисто — міркую. Не знав би, не говорив. Як спробую добро сусідові зробити. І не просто так, за пазухою там. Від щирого серця! Як спробую, так обов'язково воно боком вийде. Насамперед для сусіда. А потім вже і для мене.

Сусід-то гаразд. Він — мужик здоровий. З нього — як з гусака. А мені це добро такою луною аукается. Вісім разів потім відміряєш, перш ніж нове добро в люди понести. І знову адже — від чистого серця. А воно. Прямо, як закон того бутерброда. Який, ось гадство, обов'язково так вивернеться, що потім його в помийне відро і те жалко викидати. Хіба що свиням.

Зі свиней цих, між іншим, усе добро і почалося.


Історія з життя. Загалом, однокурсниця у мене в селищі. З усіма витікаючими. Банячи там, город. Кабанчика, правда, немає. Сенсу нині ніякого. Його ж годувати, поїти потрібно. Щеплення там різні. І сало-то з м'ясом — не відразу. Поки кабанчик той виросте. Вісім разів зголодніти встигнеш. І гаразд би, свинини не було. А то магазин — ось він, через дорогу. Пішов та купив. Хочеш — окіст без кістки, хочеш — лопатку. А для горохового супу і грудинка на прилавку. А якщо підкопчена потрібна, так теж. Розплатися в касі, скільки там тобі проб'ють, і неси прямо на кухню.

Але були в нашому житті і такі часи, коли в країні напряженка був видимий не лише з папером. З м'ясом — теж. Ось тоді тримала моя однокурсниця кабанчика. А чоловік у неї. Танкіст, що між іншим, був. Тому я до них, зазвичай, у вересні. Як почнемо з Женькой за День танкіста, так іноді і до Дня працівника лісу. Вони у мене в лісовому селищі-то.

Але не це головне. У Женьки не лише з головою, але і з руками — все у повному порядку. Він, якщо вже на те пішло, і женцем може, і кравцем, а як підіпре, так і на дуде зіграє. Запросто. Загалом, кабанчика заколоти — нікого і ніколи не запрошував. Сам завжди.

І ось якось приїхав я до них. На День танкіста. Лазню ми, саме собою, затопили. Ну, а доки вода гріється, камені жар в себе вбирають, ми по граммульке за зустріч і накотили. Випили, закусили, сходили в лазню, дрівець підкинули, та і вишли на ганочок перекурить.

Стоїмо собі, палимо, нікого не чіпаємо. І тут. На горизонті сусід Женькин намалювався. Типу як "привіт, мужиків". Ну, і ми йому відповідно: "І тобі не хворіти". Він нам і пояснює, що хворіти йому — колись. Захід у нього тут на носі. Сина він днями одружує. І під цю справу вирішив свого кабанчика заколоти. Звичайно, по розуму, так ще б почекати потрібно. Вересень. Ніби як і рано. Але. Весілля. А ложка, вона, до обіду хороша. Ну, а свинина — до весілля. Гості-то будуть. А перед ними. У бруд особою ніяк не хочеться. Власне, тому і прийшов.


Ми спочатку навіть образилися трішки. Що прийшов? Нас у бруд особою замість себе?! Та ні, мовляв, який там бруд?!! Кабанчика він зібрався. Ну це, самі, мужики, розумієте. Заколоти потрібно б. Ось він і прийшов. Типу, як Женьку попросити. Підмогнути з Ентим справою. Женька ж, він — завжди сам. Ну, і по-сусідському.

Сам-то сам, та тільки випили ми. Хай і трохи, але. кабанчик, він хоч і не дикий, але. Тварина! Пристойне, між іншим, до осені за розміром. Сильне до того ж. Зі своєю вправністю. Звір, загалом. І не такий поганий, як комусь може здатися. Тому різати кабанчика. Взагалі-то, небезпечна справа. Відповідно, та по розуму — на тверезу голову усе це потрібно. До того ж. У нас тут банячи. Сам бачиш. Вже на підході. І куди ми від неї? Тим більше.

Тим більше, згадав я, що сусід-то. На кар'єрі працює. Тому і до бабки ходити не потрібно — детонатор у нього в господарстві є. Є?! І тоді. Навіщо йому ми з Женькой?

Вставив кабанчикові детонатор у вухо, два дроти до звичайної, плоскої батареї. Чик, і — готово. Обробляй свого кабанчика. Тільки не забудь, що за добру раду нам не лише могорич, але і свежанинки шматочок. Типу як обсмажить хазяйка печінку з луком, так і свиснеш. Якщо з могоричем там які проблеми, так ми і зі своїм підійдемо.

Ну, сусід і поскакав до себе, увесь такий радісний. А ми — в лазню. Якраз пара підійшла. Попарилися заходу на три, помилися і тільки за стіл всілися, щоб, значить, по чайковскому ударити, як тут і. Ударило! Та так. Пристойно. Аж стекла у нас затремтіли.


Ми, саме собою, чашки-стопки по боку, вискакуємо на ганок. Ні, так-то все нормально. Тільки двері від сусідської сарайки чомусь у нас в городі лежить. І сам він чогось дуже сильно про незрозуміло чию маму у себе у дворі розоряється. Тут і без яких ввідних зрозуміло — неспроста все. Ми і побігли до нього. Може, допомога яка потрібна?

Допомога, правда, не знадобилася. І без нас все вже зроблено було.

Сусід же. Як від нас прийшов, дістав зі своїх загашников детонатор. Покрутив, покрутив його в руках. Та і впав в нерозв'язні сумніви. Детонатор-то. Фигулинка зовсім невелика. А кабанчик у нього. Дуже навіть пристойний. Не сказати, щоб огроменний свиня, але. Пристойний! І ось цій фигулинкой. Ні, чи навряд! Не те щось, мужики. Тут одним детонатором чи навряд.

І поліз наш сусід по своїх загашникам та глибше. І виколупав. Тротилову шашку!

Взагалі-то, у нього їх в господарстві було не так щоб багато. Але були! І добре, що він поскупився крихта. І тільки одну узяв. А інші надійно приховав в тому ж самому місці, де вони і до цього лежали.


Але ту, що дістав. Спорядив за усіма правилами. Шашку — поросяті до голови прикрутив, в її запальне гніздо, заздалегідь, капсуль-детонатор вставив, до нього — дроти, і. Для вірності до автомобільного акумулятора. Ось їм він свій ланцюг і замкнув. Добре, що дроти у нього були довгі. І він їх з сарайки витягнув. Щоб, значить, машину туди-сюди не ганяти і до гаража дотягнутися.

А ще добре, що сам він в гаражі був. Типу, як в укритті — техніка безпеки. Тому як, коли він ланцюг-то замкнув і тротилова шашка спрацювала. Ухнуло — будь здоровий! І від самої сарайки, і від тих трьох кабанчиків, що в ній були тимчасово прописані. Мало що залишилося. І в двох вікнах, що в двір виходили. Усі стекла. Як корова мовою.

Накрився наш чайковский. І усе те, що ми до нього приготували. Припало наступним ранком нам, всім разом, в райцентр на будбазу за склом їхати. А новою сарайкой сусід вже без нас зайнявся.

И. Начебто усе господарство, що руйнує, відновили. Стекла разом вставляли, сарайку — сусід сам. А все одно! Як приїду у черговий раз у гості, не лише сусідка, уся жіноча складова вулиці якось насторожено на мене поглядає. Добре хоч, нічого не говорить.

А ось сусіда. Його усе селище з тієї пори і позаочі, і прямо в очі, так і зве: "Сапер".



Надрукувати