Звідки життя на Землі?

Звідки життя на Землі?

Ще в 60-і роки XX століття Дж. Оро з університету Х'юстону висловив припущення, що на поверхні деяких "небесних каменів" — метеоритів — можна виявити ті органічні сполуки, амінокислоти, які стали основою життя на нашій планеті. Спочатку на цю гіпотезу ніхто не звернув уваги. Проте пізніше вона підтвердилася експериментально: на поверхні так званих вуглистих хондритов, що становлять близько 5% метеоритів, що падають на Землю, дійсно були виявлені подібні з'єднання.

Знайдені відповіді і на питання такого роду: "Як саме амінокислоти уціліли, коли метеорит "продирався" крізь атмосферу"? Одна з найбільш поширених версій свідчить, що ці речовини просто здуло з поверхні метеорита в самих верхніх шарах атмосфери, і вони вже потім самостійно "парашутували" на поверхню Світового океану, де і отримали належні умови для подальшого розвитку. Ті ж з'єднання, які залишилися на поверхні самого метеорита(де і були потім виявлені), могли уціліти, прикриті товстим шаром льоду, яким був спочатку покритий метеорит.


Таким чином, ми несподівано для себе отримуємо доказ існування у Всесвіті ще деяких джерел розуму, окрім нашої Землі. Адже, згідно з цією гіпотезою, саме наше існування є доказом наявності такого розуму. Ми — його породження; ті істоти, які виросли, розвинулися з "насіння", посланого колись із зірок.

У жовтні 2000 року один з найавторитетніших у світі наукових журналів "Nature" опублікував повідомлення, що дослідники виявили і без особливих утруднень пробудили до активного життя спори бактерій, що пролежали в соляному кристалі 250 мільйонів років.

Виходить, що мікроорганізми, існуючи у вигляді спор, практично безсмертні. Для необізнаного це — не більше ніж дивний факт. Популярна преса на нього майже не відреагувала. Проте в самому науковому середовищі почався формений переполох. Тому що з живучості бактерій, кінець кінцем, витікала можливість того, що усі ми, мешканці Землі, за походженням своєму — інопланетяни, що наша планета заразилася життям через мікроорганізми з космосу.

Цілий ряд фахівців в області астрономії, фізики і біології висловлюють думку, що сьогодні теорія космічного походження життя на Землі висувається на передній план. До цієї теорії виникає куди менше питань, ніж до експериментально не підтверджених домислів про самозародження живих організмів з хімічного супчику, який булькав на нашій планеті мільярди років назад. Домисли ці, між іншим, беруть на віру навіть багато нобелівських лауреатів.

Панспермия, теорія про те, що насіння життя розсіяне по усьому космосу, дуже стара — першим її висловив ще старогрецький філософ Анаксагор. У XIX столітті зі знаменитостей такої точки зору дотримувався, наприклад, французький хімік Луї Пастер, якому ми зобов'язані пастеризованим молоком. У другій половині XX століття відноситися до панспермии серйозно вважалося в науці поганим тоном. Наполегливо відстоювали її упродовж останніх 30 років лише двоє британських учених, які нині торжествують перемогу, — сер Фред Хойл, що отримав рицарське звання за вивчення хімічного складу зірок, і його сподвижник Чандра Викрамасингх. Ще у кінці 70-х років вони заявили, що виявили сліди життя в пилі далеких зірок.

"Що ж, чом би і ні, — знизували плечима колеги Хойла і Викрамасингха, — та тільки летіти до цих зірок тисячі і мільйони років. Так що до виникнення життя на Землі знайдені сліди ніякого відношення мати не можуть". Але раз спори бактерій зберігають життєздатність чи не вічно, втрачає силу і заперечення про те, що рейс мікроорганізму з однієї планети на іншу занадто довгий. Скільки знадобиться, стільки і летітимуть.

Дехто, правда, намагається натякнути, що автори публікації в "Nature" могли помилятися, що матеріал, з яким вони працювали, міг бути випадково забруднений спорами сучасних бактерій. От як раз ці наші сучасники, а зовсім навіть не викопні, до жизни-де і повстали.

Проте тут виходить натяжка. Хоч би тому, що трохи раніше у іншої групи учених бадьорі і здорові мікроорганізми вилупилися з шматочка бурштину віком 30 мільйонів років. Такого терміну цілком вистачить, щоб долетіти з найближчої планети, умови якої нагадують земні, навіть якщо та знаходиться далеко за межами Сонячної системи, а самі "пасажири" користуватимуться виключно попутним транспортом у вигляді метеорів або комет, а зовсім не подорожувати із зручностями на спеціальних кораблях.


Знайшли і планету, з якою колись могла стартувати "зоряна посилка". Розташована вона на відстані 56 світлових років від нас і, судячи з перших ознак, мало чим відрізняється від планет земної групи.

Дружно прийняти на ура теорію зоряного походження земного життя науковому співтовариству, за великим рахунком, заважає тільки одне. Вже занадто великий космос. Вже занадто мала вірогідність, що напханий бактеріями метеор, вирвавшись за межі своєї зоряної системи, успішно здолає гравітаційні спокуси інших зірок і планет, а потім приземлиться якраз на дозрілій для прийому гостей Землі, яка привітно запропонує їм хліб-сіль, тобто воду і повітря.

Але навіщо шукати джерело земного життя в зоряній далечіні? Біля Землі є добрий старий сусід, летіти до якого зовсім недовго. Наукою встановлено, що осколки небесних тіл покривають відстань від нього до нас менше ніж за рік. Зрозуміло, йдеться про Марс.


Надрукувати